• ДІВЧАТА З МЕЛІТОПОЛЬСЬКОЇ ВИХОВНОЇ КОЛОНІЇ ОТРИМАЮТЬ ПЕРШІ ЗНАННЯ ЗІ СТВОРЕННЯ ВЛАСНОЇ СПРАВИ В СІЛЬ
    Молодіжна громадська організація «Центр розвитку соціального бізнесу «Ініціатива» активно розпочала свої перші кроки з реалізації проекту, який фінансується Генеральним консульством Федеративної Республіки Німеччина.
  • У ЗАПОРІЗЬКІЙ ОБЛАСТІ ПРОДОВЖИТЬ ДІЮ ПРОГРАМА РОЗВИТКУ БАСЕЙНУ ЧОРНОГО МОРЯ
    Голова правління ГО «ЦРСБ « ІНІЦІАТИВА» Степаненко Лідія, взяла участь у практичному семінарі з підготовки проектів – «ПРОГРАМА ПРИКОРДОННОГО СПІВРОБІТНИЦТВА БАСЕЙН ЧОРНОГО МОРЯ»
  • ПОДОЛАННЯ
    «Тут кожного дня ми вчимося, творчо розвиваємося та тяжко працюємо швачками. Мені тут подобається. Тут тепло та затишно, не так як вдома… А далі що? Що буде коли я вийду на волю? Волю, де дівча-розбишака, яка просиділа тут буде названа непридатною.

Подолання

«Тут кожного дня ми вчимося, творчо розвиваємося та тяжко працюємо швачками. Мені тут подобається. Тут тепло та затишно, не так як вдома… А далі що? Що буде коли я вийду на волю? Волю, де дівча-розбишака, яка просиділа тут буде названа непридатною. А мені всього 16. Я така доросла, але така мала. Хоті ла б я мати сім’ю та дитину, я дала би їй дитинство. Та вберегла б. Коли знаходишся тут 3 роки, дуже тішить, коли хтось приїжджає до нас: організації, волонтери. Адже мама до мене не навідується. Можливо в неї є більш серйозні справи. Нас тут більше п’ятнадцяти, але всі ми хочемо одного – змінитися», – розповіла Аліна, вихованка Мелітопольської колонії для дівчат.

Звичайно, ім’я дівчини ми змінили та мову підкорегували, але ми не захотіли корегувати постійне повторення слова «тут», – так вона називає місце де знаходиться останні 3 роки, ви би чули з якою повагою вона це промовляла. Аліна знаходиться в Колонії за те, що скоїла найтяжчий злочин, але, як це не дивно, дякує всесвіту, що потрапила сюди. Важко зрозуміти це. Ніби-то Колонія – це не місце для релаксу, але дівчині немає з чим порівняти.

Коли я вперше повинна була поїхати із Запоріжжя до Мелітопольської Виховної Колонії, я дуже хвилювалася. З фільмів відомо, що це не територія для комфортного проживання, адже треба провчити людину, яка завдала шкоди іншій. Але Мелітопольська колонія доводить інакше, – треба зробити затишок та овіяти добротою вихованок, щоб вони відчули тепло та гарне ставлення. Тільки через любов, яка не дісталась від батьків, вони почнуть змінюватися. Можливо це правильно, адже дівчата там неповнолітні, вони ще не бачили життя, і після жаху на волі переміщати їх у жорсткі умови – неправильно.гендер 2

Я дуже багато кому розповіла про те, що мені доведеться працювати із цим закладом та ув’язненими дівчатами принаймні пів року. І знаєте що я чула у відповідь? «- Ти що, це ж малі злодійки, якщо вони так рано почали шкодити, то що ж буде із ними в дорослому житті. А це ж іще і майбутні матері та дружини! Фу. – Тримай гроші міцно в кишені та не надягай ці золоті сережки, вони хоч і зечки, але жінки.»

Ось і настав день приїзду у Колонію. На годиннику 9.45, ми заходимо. Тут все суворо. За розкладом. Бачу велику чисту територію та дівчат в однакових синіх костюмах. Вони щиро посміхалися. «Фух», -подумала я. «Невже вони раді мене бачити? Мене? Просту молоду дівчину із Організації, яка буде їм викладати основи підприємництва.» Дівчата виявилися дуже привітливими та ввічливими. Звичайно, це їм прищепили вчителі Колонії та сувора дисципліна. Гарно розмовляють і російською, і українською, вміють розмірковувати, та полюбляють мріяти. А, найголовніше, хочуть сім’ю та почати все з нуля.

Але що робити із суспільством. Вони вже накинули на цих підлітків ярлики та стереотипи, адже більшість жителів України вважає: якщо хлопець відбув покарання – це погано, але якщо дівчина відбула строк у в’язниці – хрест на її долі. Звичайно, якщо людина скоїла злочин, вона все одно повинна його спокутувати, але не важливо якої статі вона.

Чесно кажучи, раніше я і сама не думала, що неповнолітні дівчата, які відбувають покарання у в’язниці, заслуговують на повагу. Адже, як кажуть у народі: «В’язня колишнього не буває». Як я помилялась. Вихованки настільки вважають себе винними і бажають подолати всі ці ярлики та змінити себе у кращий бік. Ставлення в Україні до жінок, які «відсиділи» у в’язниці – жорстке.

Давайте казати по-правді, замисліться кожний: чи взяли б ви на роботу жінку, яка у підлітковому віці провела 4 роки у Виправній колонії за розбої та крадіжки? Чи змогли б ви її залишити у своєму кабінеті із особистими речами без нагляду? Чи не закралася б у вас думка: «Чи здорова вона»?

Всі ці питання ми поставили пересічним десятьом запорожцям. Всі вони відповіли стереотипно на ці питання. Тобто: «- Ні, не взяв би навіть на роботу. Не з цього треба починати дівчині своє підліткове життя.» Нічого дивовижного в цьому немає.

Але моя головна місія у роботі із дівчатами з Мелітопольської виховної колонії – була їхня віра у себе та їхня спроможність створити власну справу після виходу на волю. Вони захоплені ідеєю бути успішними бізнес-леді, і мріють скористатися шансом бути корисними для інших людей та створити щось своє.

Але чи дасть суспільство їм такий шанс?

Автор: Лідія Степаненко